Львівський стріт-фотограф Тарас Бичко 365 днів поспіль знімав буденне життя Львова. Ми попросили його показати світлини та розповісти, як з’явився проект тривалістю в рік
Цим матеріалом DTF Magazine розпочинає серію публікацій про фотографів, які досліджують життя українських міст.
С початку проект «365 Днів світла та тіні» був здебільшого викликом: чи зможу я щодня брати камеру й робити фото, які будуть цікаві насамперед мені. Була й мотивація досліджувати все, що навколо мене. Зрештою це переросло в бажання зафіксувати повсякдення Львова.
Почалось спонтанно: я вирішив вигуляти щойно куплену цифромильничку, відзняв декілька кадрів і, вже переглядаючи їх вдома, звернув увагу на фотографію — вона була побудована на грі світла та тіні. Мене якраз цікавила ця тема, але я зовсім не орієнтувався, як можна робити подібні фото, як бачити світло. Це був ще один виклик.
Мені подобаються світлини Алекса Вебба, його гра зі світлом, кольором, бачення світла Георгієм Пінхасовим. Тому я, не вагаючись, визначився зі стилістикою фотографій, які переросли в проект 365. Того ж вечора я розмістив першу світлину. Це було 1 листопада 2015 року.
Наскільки важко було знімати щодня? На перший погляд видається, що це просто, оскільки виходиш на вулицю і знімаєш усе, що потрапляє в об’єктив. Але в цьому й полягає одна зі складностей вуличної фотографії. Потрібно знімати речі, які справді хвилюють, які цікаво роздивлятися і автору, і глядачам.
Друга проблема, з якою я зіткнувся, — зумовленість теми проекту, тобто фотографування гри світла та тіні. Коли я вирішив робити проект, мабуть, не зовсім уявляв, як мало того світла у Львові. Один із моїх товаришів-фотографів, який приїхав жити до Львова, сказав, що я вибрав неправильну локацію для такого проекту. Мовляв, Львів — мов Лондон, і погода не сприятиме фотографуванню. Мовляв: «Їдь до Ріо чи Гавани, там зможеш себе повністю проявити». Сказати легше, ніж зробити. Але, на щастя, рік виявився досить-таки сонячним.
За хмарної погоди на допомогу приходило знімання у вечірній час, а це вже зовсім інше світло та інший підхід, що дозволяло мені урізноманітнювати фото. Але найбільшою проблемою став постійний брак часу. 80% фотографій зроблені в межах переходів із точки А в точку Б — з дому на роботу, на обід, до крамниці тощо. На жаль, саме це завадило мені реалізувати все, що планував.
Звичайно, траплялися дні, коли були вимучені кадри — їх значно більше, ніж тих, що мені подобаються. Гарна фотографія у стриті — завжди випадковість, а вигадування кадру помітне. Тому боровся з вимученими знімками. Я розумів, що мушу зняти, що не можу пропустити день. Тоді йшов, спостерігав і знімав далі, досягаючи очікуваного результату. Мене мотивувало, що за моєю роботою стежать декілька тисяч людей — я щоденно викладав світлини у Фейсбук та Інстаграм.
Люди не були предметом моїх фотографій, швидше, мене цікавила їхня взаємодія з міським середовищем. Як хтось слушно зауважив, люди на моїх світлинах немов тіні, які зникають із плинністю часу.
Фото здебільшого саме зі спальних районів. Мій дім розташований в одному зі спальних районів Львова, тому так багато світлин зроблені саме там. Фотографувати в центрі значно простіше, адже тут усе на користь: цікава архітектура, форми, вузькі вулиці, більше людей, а найголовніше — легше бути непомітним. Однак у околиць свій настрій, вони приваблюють своєю інакшою атмосферою.
У Львові спокійний темп життя, немає метушні, як, наприклад, у Києві. Саме цей спокій контрастував з моїм внутрішнім станом, з тим темпом, який я собі встановив. Тепер у мене виникла думка, що це своєрідна медитація за допомогою фотоапарата. Можливо, саме це допомагало мені створити сюжетно та композиційно вивірені кадри, які вносять гармонію в те, на що я спрямовував свій погляд.
Резонанс, викликаний проектом, був для мене неочікуваним, але неймовірно значущим. Фотографії з проекту відзначили на міжнародних конкурсах та у провідних виданнях, присвячених стріт-фотографії. Я познайомився з багатьма цікавими фотографами, отримав величезну кількість відгуків та різноманітних пропозицій. Але головне, що я пройшов цей марафон довжиною в 365 днів. Найбільша перемога – це перемога над собою.
Більше фотографій Тараса Бичка можна переглянути тут.
Підписатись на DTF Magazine в Facebook, Twitter та Вконтакте
