Художник Роман Мінін: «Моя стратегія — піднімати температуру незрозумілого»

Share

Майстерня Романа Мініна розташована всередині величезного промислового комплексу неподалік від центру Харкова — колись тут був завод. Тепер одне з приміщень заставлене різноманітними заготовками та завершеними роботами художника, наприклад — килим із шахтарями, десь поміж макетами храму та боєголовок. Там він роповідає DTF Magazine про художників-паразитів та банальну рефлексію, необхідність нових образів, а також про власного супергероя 

Р оман Мінін — один з найперспективніших українських художників, організатор мистецьких фестивалів та номінант премії PinchukArtCentre. Працював у різних жанрах: від СМС-арту до графіті, а тепер займається монументально-декоративним мистецтвом. Його роботи купують на аукціонах Sotheby’s і Phillips, а також експонують на виставках в Україні, США, Австрії, Китаї, Німеччині, Великій Британії, Австрії, Польщі, Бельгії. Живе й працює у Харкові. Одна з головних тем — міфологія Донбасу та шахтарі.

— Можливо, для тебе це шлейф із минулого, але в багатьох людей, принаймні у Харкові, художник Мінін асоціюється зі стріт-артом. Тепер в інтерв’ю ти часто кажеш, що працюєш у монументально-декоративному жанрі, «який зараз зіпсутий кислотою стріт-арту і муралізму». Звучить ніби відречення від попередніх робіт, чи що ти мав на увазі?

— Є різні жанри зі своїми законами. З цими законами можна бавитись і бавлячись руйнувати їх. Це такий процес гри — руйнувати, додавати, створювати. Я мав на увазі, що вже невідомо скільки років не з’являлися нові роботи в монументально-декоративному жанрі. А стріт-арт і муралізм просто стали замінником. Люди люблять бачити щось велике і яскраве на стінах і вулицях міст. Раніше цим займалася лише «монументалка», це був інструмент пропаганди та ідеології. Будь-який соціальний простір контролювався й використовувався за суворим призначенням.

Загалом я не мав на увазі відречення, а хотів підкреслити, що в цьому жанрі діють інші закони. Я хотів розмежувати і сказати, що зараз я працюю саме в монументально-декоративному жанрі.

Панно «Килим обіцянок» (на першому плані), 2016 рік
— Мозаїка теж належить до монументально-декоративного жанру?

— Так, безпосередньо.

— Якби тобі запропонували зробити велику мозаїку на будинку мерії, що б там було зображено?

— Боротьбу. Красиву вічну боротьбу.

— Чого з чим?

— Боротьбу поколінь і світоглядів. Так, щоб місиво було.

— У Радянському Союзі жанр монументально-декоративного мистецтва був здебільшого інструментом пропаганди. Художник може бути політичним чи партійним рупором? Чи це взаємовиключні поняття?

— Може. Звісно, це легко. Головне — наскільки він талановитий і цікавий. Або якщо він не талановитий, то використовує жанр для зґвалтування цього ж жанру. Це ніби взяти рояль і ним вибивати двері. Це справді дуже важкий інструмент і він справді може вибити двері. Але також на роялі можна грати, якось вражати людей цією грою. А можна собі цим інструментом пробивати двері до кар’єрної драбини.

— «99 відсотків актуальних художників паразитують на проблемах» — твої слова. Назви критерії паразитування. Можливо, значна частина художників болісно рефлексує над суспільними трансформаціями, відчуває їх і пропускає глибоко крізь себе, а ти одразу: «всі пристосуванці й паразити!»

— Мені як художникові цікаво, коли з’являються нові образи. Наприклад, є відомий, характерний, впізнаваний, розкручений персонаж, і художник присмоктується до цього образу й паразитує на ньому. Це навіть можуть назвати витвором мистецтва, але мені таке не цікаво, це більше нагадує дизайн футболок. Один і той самий образ інтерпретується і переливається різними кольорами. Я таке не люблю, я за нові та свіжі образи. Тобто різні рослини в цьому світі є корисними. Троянди можуть бути червоними, фіолетовими, зеленими, але я втомився від троянд.

Багато хто просто ілюструє новини. Дуже просто, наприклад, узяти сакральний жанр — ікону, і скомбінувати її з новим актуальним героєм. Це гра на нервах. Рефлексія може бути талановитою або ні, може бути банальною. Тепер забагато банальної рефлексії.

Я не хочу бути лідером думки і визначати, що банально, а що ні, але для себе я це чітко розділяю. І що старшим стаю, то спокійнішим, до банальності. Художники в більшості своїй рефлексують однаково. Але для суспільства і це важливо: «Все художники важны, все художники нужны».

— Ти кажеш, що потрібно створювати нові образи, нових героїв, а не користуватися радянськими чи ще давнішими. Але нещодавно ти намалював у рідному Мирнограді тих же козаків. Чому?

— Це робота зі стереотипами і, так, там немає нових образів. Для мене не надто важко провести п’ять днів за розписом. Я, дійсно, як наркоман — хочу ще. Я дістав не те щоб порцію уваги, а порцію «одобрямсу», що я там потрібен. Нам усім важливо бути комусь потрібними. А це — бути комусь потрібним — це для мене як наркотик. Я спеціально вибрав таку нейтральну композицію, без особливо нових образів, щоб вона не викликала відторгнення. У мене є своя стратегія — поступово рухатися від зрозумілих і звичних малюнків (потроху піднімати температуру незрозумілого) до чогось нового і свіжого в мистецтві.

— А якщо говорити про творення нових архетипів і героїв, то яким цей герой мав би бути сьогодні?

— Якщо ставити завдання створити нового героя, то це весело, можна і філософію Marvel вивчити. У мене поки що руки не дійшли, але я думаю над темою героїв. Поки я можу запропонувати Шахтіандра. Він більше схожий на супергероя: позитивний, має суперздібності.

Правда, назва зовсім не комерційна. Що це — паразитування на Іхтіандрі? Я, якби фільм знімав, то сценарій би той самий залишив. Іхтіандр пірнав у воду, а в мене людина, яка пірнає в землю. Шахта — це його світ, його робота. Він закохується в дівчину, показує їй свій світ, вона йому — свій. Але нічого не вдається, бо вони з різних каст, із різними можливостями, з різними предметами гордощів і цінностей — сценарій старий, як світ.

«Шахтіандр»

До речі, зараз думаю про фільм і персонажа, який розробляється — Данте-Мутанте. Яким я його бачу — період війни на Донбасі, він снайпер, і в його камуфляжі є оцей лавровий вінок, через який його і називають Данте. Можливо, він проходить через пекло Донецького аеропорту. Або зробити з цього фантастику, щоб він потрапляв у майбутнє, не знаю, побачимо.

Тому можна сказати, що тема творення героїв мені близька. А якщо брати інших персонажів — шахтарів, яких я багато малюю, то вони всі практично однакові, з однаковими обличчями. Колективний портрет, де люди використовуються як символ, немає персоналізованого і конкретного героя. Мої картини можуть бути цікаві тим, що це казка про Донецьку область.

— Коли ти востаннє думав про те, щоб переїхати з Харкова?

— Учора.

— Яка причина?

— Бувають напади жалю до себе. У Харкові справді дуже мало можливостей. Так, є середній клас і є багаті люди, але ніхто не поспішає вкладати гроші в мистецтво і культуру.

Панно «Генератор донецького метро», продане у 2015 році на торгах Sotheby’s у Лондоні за 11 400 долларов
— Тоді чому залишаєшся тут?

— Головна причина — фестиваль сучасного мистецтва в Харківському метрополітені. Я хотів це зробити вже дуже давно, інформацію почав поширювати роки два тому «циганською поштою», через переговори та зустрічі. Узагалі художники — це такі люди, які мають унікальну можливість подорожувати ієрархічною вертикаллю. Ходити зиґзаґом поміж кастами: сьогодні сидимо тут, спілкуємося, завтра питимемо чай у президента. Мистецтво завжди було кар’єрним ліфтом для багатьох. Деякі політики це розуміють і користуються цим ліфтом. Я не буду називати прізвищ, але таких політиків у світі повно, є такі й у Києві. Вони використовують мистецтво як соціальне мастило, щоб пролізти далі, до нових можливостей.

Так от, я здобув підтримку від впливових людей щодо фестивалю сучасного мистецтва в метро. Там будуть виставки, відеоарт, перформанси тощо. Уночі в метро можна буде знімати кліпи й виробляти різні прикольні штуки. Фестиваль триватиме один місяць — восени наступного року. Це мій гештальт і я хочу його закрити. А після цього вже можна й переїжджати з Харкова. Куди-небудь. Можливо — до Києва, можливо — до Ужгорода, а можливо — до Донецької області.


Фото: Катерина Переверзева

Підписуйтесь на DTF Magazine в Facebook и Twitter.
Також підписуйтесь на нашу щотижневу розсилку внизу сторінки.

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Павло Стех