Крижана безодня. Іванофранківець — про піший похід на Байкал

Івано-Франківський геолог за фахом та спелеолог за покликанням Ігор Магновський розповів DTF Magazine про свій піший похід на найглибше озеро світу — Байкал, 30-градусні перепади температури та нову мрію, яку йому подарувало сибірське море 

П ро геологію я мріяв із дитинства. У випускному класі почав ходити в гори сам, оскільки моїх однолітків цікавили дещо інші речі. Хотів працювати за фахом десь далеко на Півночі, у Сибіру. Навіть закінчив технічний університет геології нафти й газу та встиг попрацював у Республіці Комі. Але розчарувався: усвідомив, що нафтогазова геологія не така романтична, як мені здавалося під час навчання. Нині це більше економіка та політика, ніж дослідження й експедиції. У цій сфері майже все відкрито.

Тепер у мене є коло однодумців, з якими організовуємо спільні експедиції, досліджуємо печери, шахти та інші геооб’єкти Івано-Франківщини. На сьогодні кількість походів, у яких я побував, важко злічити. Дві третини року, приблизно днів 200, я проводжу в горах. Це десь 15–20 подорожей на рік. Зазвичай починаю з квітня, як сходить сніг, і так до зими, похід за походом із відпочинком максимум у тиждень. Останніми роками багато ходжу Кавказом. Пройшов українські, польські та румунські Карпати. Також ходив у Туреччині та в Норвегії.

Ще в студентські роки закралася думка, щоб у майбутньому поєднати роботу та подорожі. Здавалося, така утопічна та надто ідеальна форма життя — мандрувати, робити цікаві та корисні речі, які б ще й спонсорувалися. Утім, моя мрія стала реальністю, тепер я інструктор — воджу групи людей у гірські походи і водночас роблю улюблене діло. Тепер навіть так: роботу сприймаю як відпочинок, а хобі, тобто дослідження печер, як роботу. Бо там ми важко працюємо в складних умовах, не завжди вдається просто залізти. Десь треба копнути, відкачати воду та вирішити інженерні питання. Проте це не можна порівняти із сидінням на одному місці. Для мене рутина — вбивче явище.

Про унікальність Байкалу

За одну поїздку я побував на Байкалі двічі та провів там трохи більш як два тижні. Перший мій похід був розвідувальний, а в другий я вів групу з трьох людей як інструктор. Ми обрали один із найлегших і найдоступніших варіантів маршруту вздовж західного узбережжя Байкалу. Сам похід тривав 9 днів. Ми вирушили із селища Бугульдейка на північ і закінчили подорож у селищі Хужир. А звідти машиною повернулися до Іркутська. За цей час ми пройшли 160 кілометрів, це по 20 км на день.

Рішення поїхати на Байкал я прийняв за 10 хвилин. Ніхто з моїх колег не хотів їхати, бо то холодно. А я вирішив для себе, що це крута можливість. Тому що, по-перше, це найглибше озеро на планеті. По-друге, його вік, за традиційною версією, становить 20–25 мільйонів років, і це найстаріше озеро у світі. Воно унікальне в усіх розуміннях — від своїх параметрів до живих організмів, на яких натрапити можна тільки там.

[slideshow_deploy id=’3087′]

 

Весь кайф і сенс нашого походу був у тому, що ми були на ковзанах. Із січня до квітня включно Байкал фактично стає найбільшою ковзанкою на планеті. Періодично в тій місцевості дують сильні вітри та здувають весь сніг, залишаючи голий лід. І ти фактично їдеш над безоднею, адже максимальна глибина Байкалу сягає 1600 метрів. А лід дуже прозорий, але чорний — глибина страшенна. Тобто, за якісь пару кілометрів від берега, на тій відстані, на яку ми відходили, ти їдеш у польоті, а під тобою безмір у 500–700 метрів.

Про безодню під ногами

Піший похід у декілька днів на ковзанах Байкалом — це унікальна можливість. Під ногами не просто замерзла вода — це павутиння тріщин і дивовижне явище, яке досі досліджують. Ми бачили чорний лід із маленькими тріщинами, які утворювали візерунки, бачили білу та фантастичного блакитного кольору кригу. Неймовірності Байкалу додають льодяні сокуї. Це наплески води вздовж берега, які утворюються в початковій фазі замерзання води. Під час сильного шторму сокуї можуть сягати заввишки до 10 метрів і утворювати льодяні сталактити та сталагміти (мінеральні утворення у вигляді стовпів і пірамід — DTF Magazine).

Байкальський лід постійно замерзає та розмерзається, через що він розширюється, стискається і тріщить. Це фантастика. Сильно починає тріщати, як сонце сідає, і звук такий, наче грім гримить або струшують сталеве полотно. Луна розходиться на 40-кілометровій ширині озера та здається, що лід трісне під тобою.

Місцеві тут споконвіку шаманять. Я до того ставився скептично, та як походиш зимовим Байкалом, мимоволі сам починаєш вірити в духів. Байкал — він живий, він постійно рухається і тріщить. Він говорить. Цікаві вітри, напівпустинні просторі береги, химерні силуети скель та дерев — чудове місце для шаманізму.

Про 30-градусне коливання температури

[slideshow_deploy id=’3088′]

 

Цей рік виявився аномальним, на це вказали навіть місцеві. Нам пощастило з погодою. Вдень було тепло, мінус 10 градусів і безвітряно, що дозволяло нам їхати у флісових кофтах. Та вночі температура знижувалася до мінус 20. Взагалі амплітуда коливань може становити 30 градусів, що не дуже приємно. Відповідно, треба враховувати це і брати із собою теплі, пухові та вітронепродувні речі, спальники та пальник із запасом пального. Найкраще бензин, бо газ замерзає, а також не завжди вдається розпалити багаття. Обов’язково треба взяти тепле змінне взуття та термос. І прихопити шурупи й льдобур, щоб закріпити намет на льоду.

Нам не дуже пощастило з трасою в перші дні. Бо в теплий період випав сніг і трохи примерз до льоду, тому нам довелося йти пішки. Тільки на третій день з’явилася чиста крига, і ми змогли пересуватися на ковзанах. Адже плюс такого походу, що рюкзаки ми не несемо на плечах, ми їх ставимо в сани-волокуші та тягнемо за собою. І це дуже спрощує похід. Бо, наприклад, у нас дівчата мали рюкзаки вагою 23–26 кг. У звичному гірському поході вони не носять таку вагу.

Звичайні ковзани для такого походу не підійдуть. Потрібні спеціальні озерні або похідні. Вони мають довше лезо, високий черевик, фіксують гомілку, а п’ятка лишається вільною. Кататися на них спочатку незвично, проте вони стабільніші за спортивні, завдяки чому можна їхати з крейсерською швидкістю. З рюкзаком у середньому ми пересувалися 15 км/годину, а максимально розганялися до 28 км/год. Це зовсім інший вид катання, більше скидається на лижний хід.

Утім, спорядження — це не найбільша проблема походу, у сенсі вартості. Більшість із необхідного можна позичити в знайомих або взяти в оренду. Перше питання з фінансового боку — це трансфер. До Бугульдейки ми добиралися з Іркутська. А відстань із Франківська до Іркутська становить майже 7 тисяч кілометрів — це середина Євразійського континенту. Через що іркутяни називають своє місто «серединою Землі».

Про ночівлю та байкальську жуйку

[slideshow_deploy id=’3090′]

 

З Іркутська до Бугульдейки ми приїхали пізно, тому на першу ночівлю завалилися до якоїсь розваленої хати, а на ранок до нас вийшов місцевий дідо та напоїв теплою водою. До речі, питну воду із собою не везли, топили лід. Адже Байкал — це 19% світових запасів озерної прісної води. Вечорами пили чай та топили воду на ранок. Щоб можна було приготувати кашу та затаритися гарячим чаєм у термосі на цілий день.

У другу ночівлю нам вдалося знайти будиночок із піччю. Це була одна з наших найкращих ночей. До того ж, ми взяли із собою гітару, це додавало романтики вечірнім посиденькам біля ватри. Взагалі, уздовж берега є туристичні бази, в яких можна переночувати, відігрітися, поїсти та розбавити сибірську реальність.

Традиційні страви байкальської кухні — це копчений або смажений омуль і пози. Пози — це вироби з тіста з рибною або м’ясною начинкою, вони дуже схожі на хінкалі. Як смакують, не скажу, бо я вегетаріанець.

З тамтешніх продуктів для себе відкрив натуральну жуйку зі смоли модрини, кедрові горішки та чай із гірської рослини саган дайля. Модринова жуйка — застигла смола, яка розсипається в роті, коли розкушуєш її. А потім під дією слини вона злипається в суцільну масу. Справжня не має прилипати до зубів. Вона дуже корисна для кишківника та ротової порожнини. Жуйка з модрини вбиває неприємні запахи та залишає деревно-хвойний запах у роті. Щоправда, має специфічний присмак, як кому до вподоби.

Про головний подарунок Байкалу

На світанку ми вилітали з Іркутська до європейської частини Росії. Декілька годин польоту я спостерігав, як на сотні кілометрів простягнулися дикі гірські вершини Східних Саян, ліси та важкодоступна тайга. Вдивлявся вниз і майже не бачив жодного поселення. Тільки гірські вершини, що простягаються до горизонту. Місця дуже дикі, не ходжені. І в мене з’явилася нова мрія — організувати трансбайкальну подорож у 636 кілометрів через усе озеро на ковзанах та лижах. Похід може зайняти приблизно місяць. Хотілося б піднятися в гори та побувати в дикій місцевості, куди ходять експедиції раз на рік. Така дикість вабить. Хочу повернутися туди на довший час.


Фото: Ігор Магновський

Вам сподобався текст? Підписуйтесь на DTF Magazine в Facebook, Twitter та Вконтакте

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Анна Чуданова