Людина з кіноапаратом у «Ворошиловграді». Як екранізують головний український роман

2010 року Сергій Жадан видав роман «Ворошиловград», який 2014 року Бі-бі-сі назвали книгою десятиліття, а 2017-го розпочалася робота з екранізації твору. Для режисера Ярослава Лодигіна це перший досвід зйомок повнометражної картини, проте ідею екранізації він виношував шість років. За цей час було написано понад десять варіантів сценарію, зібрано зіркову знімальну групу та бюджет на 1,1 мільйона євро. Кілька місяців у рідному місті Жадана Старобільську будували автозаправку, яку головний герой за сюжетом отримує від брата, а потім захищає від рейдерів. DTF Magazine потрапив до Старобільська на четвертий день зйомок та спостерігав, як екранізують «Ворошиловград»

Головні ролі у фільмі виконують: Олег Москаленко (Герман), Руслана Хазіпова (Оля), Олексій Горбунов (пастор), Володимир Ямненко (Коча), Георгій Поволоцький, Євгенія Муц (Катя). Епізодичну роль зіграє Сергій Жадан.

 

Про що «Ворошиловград»

Обкладинка «Ворошиловграда», виданого у 2010 році

«…Життя робить крок убік, і ти несподівано опиняєшся поміж своїм минулим, де на тебе чекають друзі, й майбутнім, де на тебе чекають вороги» — з такою анотацією від автора вийшов роман «Ворошиловград», присвячений історії українського рейдерства. Головний герой книги — Герман Корольов дізнається, що його брат емігрував з країни і покинув свій бізнес (автозаправку) напризволяще, тобто на молодшого брата, на якого оформлено всі документи. Герман їде з Харкова до рідного міста й починає вирішувати чужі проблеми, які переростають в особисті. Десь поміж спаленого місцевою «кукурудзяною» мафією бензовоза, цигансько-грузинських похоронів і футбольного протистояння з сусіднім поселенням, головний герой робить висновок, що «йдеться про речі важливіші, ніж просто захист бізнесу», і його тимчасове повернення додому стає остаточним. 

Південно-східний напрямок

В ибираючись із Харкова до рідних місць, головний герой книжки «Ворошиловград» окреслює такий маршрут: «…Минувши тракторний і проїхавши базарчик, ми врешті вирвалися за окружну. Виїхавши за місто, рушили в південно-східному напрямку. На КПП стояли даішники. Один з них ліниво подивився в наш бік і, не побачивши нічого цікавого, відвернувся до своїх. Я спробував подивитись на нас його очима…». Пізно ввечері ми виїхали з міста, минули той самий тракторний завод і попрямували в південно-східному напрямку. Єдине, що з часу написання роману навколо міста виросли блокпости, і замість даішників були військові. А якщо спробувати подивитись на нас їхніми очима, то можна побачити трьох людей, які про щось перемовляються, забувши пристебнутися ременями безпеки.

Окрім мене — кремезний лисий чоловік за кермом і темноволоса дівчина на задньому сидінні. Володя зі Старобільська підпрацьовує на зйомках водієм. «Я ж не знав, не чув ніколи. А тут, виявляється, така книжка і автор свій, місцевий. Я вже почав читати, бо мені так подобається, з матюками, добре написано», — розповідає Володя й тягнеться до магнітофона. У перервах між приспівами він захоплено розповідає про вчорашні зйомки, про акторів і сім’ю, а коли починається приспів, зрозуміло, співає разом з магнітофоном.

Герман та Ольга — головні герої фільму, яких грають Олег Москаленко та Руслана Хазіпова

Дівчина на задньому сидінні, поклавши під голову рюкзак і підібгавши під себе ноги, ніби на тісному дивані, намагається заснути. Її звати Руслана і вона актриса театру «Дах» та учасниця гурту Dakh Daughters. У «Ворошиловграді» в неї одна з головних ролей — бухгалтерки Ольги.

«Володя, Володя, не верь погоде, не верь тума-а-анам и дождя-а-ам…», — водій Володя додає звуку і, набравши повні груди повітря, провадить далі своє мандрівне караоке. Руслана залишає надію поспати і дістає з торби крекери. На виїзді з Куп’янська зупиняємося на дозаправлення. Володя замовляє 30 літрів бензину й повідомляє: «Це остання заправка, всьо, далі вже не буде». Але це, звісно, неправда — остання заправка буде в Старобільську. Її спеціально для зйомок фільму й побудували.

Локація зйомок. Вірш Сергія Жадана з його нової книги «Тамплієри» читає актор Олексій Горбунов, який у фільмі грає пастора  

Демократична авіація та кафе «Десант»

«Заправка знаходилась метрів за сто від траси, що тяглась у північному напрямку. Внизу, кілометрів за два звідси, в теплій долині лежало містечко, через яке, власне, траса й проходила. На південь від останніх міських кварталів, за територією заводів, починались поля, обриваючись по той бік долини, а з півночі місто охоплювала ріка, протікаючи з російської території в бік Донбасу» [уривок з роману]

Зрештою, на заправку ми так і не потрапили — сьогодні зйомки в центральному парку Старобільська. О восьмій ранку до парку під’їжджають вантажівки з технікою, акторами й сніданком. Поки біля фонтана лаштують декорації та освітлення, місцевий кейтеринг годує знімальну групу. За розставленими поміж деревами столами повсідались актори, режисери та продюсери і, ковтаючи свої сніданки, сперечалися про авіацію. Десь наприкінці місяця зніматимуть сцену з кукурудзником і зараз вирішують логістичні питання: звідки він сюди летітиме — з Полтави чи з Харкова? Чи долетить без дозаправлення? На якому аеродромі зніматимуть?

А в Половинкиному ж є аеродром!

— Він там нормальний чи розбитий?

— Там кукурудзник сяде!

— Але треба уточнити, бо фермери могли розпанахати під поля…

Як сказано в романі, «Без авіації не може бути демократії. Літаки — це основа громадянського суспільства». До речі, за Радянського Союзу (де було багато авіації і не було сексу, не кажучи вже про демократію) зняли фільм «В бой идут одни старики», в якому йдеться про підрозділ винищувачів, який базувався на аеродромі в селі Половинкине під Старобільськом. Можна припустити, що десь тут закручується часова кінематографічна спіраль.

Ярослав Лодигін — режисер «Ворошиловграда»

Поснідавши, Ярослав Лодигін, який є режисером фільму, поспішає до знімального майданчика, наспівуючи щось веселе й нерозбірливе. Якось несподівано для всіх парком розноситься бадьорий голос Жанни Фріске — хтось починає підтанцьовувати, хтось біжить до кафе «Десант» попросити, щоб вимкнули музику. Кафе «Десант» усього за 30 метрів від фонтана та знімального майданчика. На вивісці «Десанта» виведено «никто кроме нас», отож кіношникам пощастило, що зйомки відбувались не у День повітряно-десантних військ. Фонтан, напевно, довелось би ділити з представниками «елітних» військ у тільняшках. За таких умов і класичний жанровий бойовик можна зняти.

«Три дні ми знімали фактично різні за жанрами сцени: одна лірична, інша взагалі „пекельна“, а вчорашня сцена — там уже більше вестерн. Ми жартуємо, що вчора знімали „Фарго“, а сьогодні — „Великого Лебовські“. Я люблю братів Коенів, для мене вони свого роду орієнтир. Якщо в нас вийде зробити, щоб темпоритмічно серйозні драматичні події поєднувалися з іронічними, я буду щасливий. Узагалі жанр нашого фільму — істерн», — розповідає Ярослав Лодигін.

Уздовж периметра знімального майданчика стоять поліцейські, відгороджуючи собою допитливих перехожих, які не проти зайти в кадр і надати фільму документальності та автентичного колориту. Утім, режисер фільму запевняє, що місцевих активно залучають до зйомок: «Старобільчани у нас знімаються не просто десь там на дальньому плані, а отримують у фільмі свої портрети».

«Алеї були сонячні й порожні, за деревами виднілись атракціони, гойдалки, крізь які пробивались молоді дерева, дитячий майданчик, з пісочниць якого рвалась угору трава, будки, в яких раніше продавались квитки і в яких тепер тепло туркотіли сонні голуби й ховались вуличні пси» [уривок з роману].  Голубів у парку дійсно багато, інколи вони зчиняють такий галас, що звукорежисер нервово поглядає то в небо, то на техніку — перевіряє, чи не зіпсували пернаті своїм криком відзнятий дубль.

Георгій Поволоцький у ролі Шури Травмованого

178 Германів і початок моєї акторської кар’єри

В ласне, знімають сьогодні знайомство двох головних героїв — Германа та Ольги. «Ми подивились понад 150 Германів, якщо точно згадаю, то 178, — намагається згадати кастинг-директор Павло Макарченко. — На кожну пару акторів йшло по півтори години. Можна помножити 178 Германів на півтори години, і ця цифра буде тільки по роботі над пошуком головного героя. Найскладніше було знайти головних героїв, тому що ми їх ідеалізували, весь час хотіли щось ще, потім — ще щось. І ось наш головний герой — Олег Москаленко. Ми викликали його на кастинг п’ять разів. Те ж саме з головною героїнею».

Герман і Ольга сидять біля фонтана за пластиковим столом і ведуть діалог. За їхніми спинами порозсаджували масовку, яку набирали з місцевих. Поки вибудовують композицію кадру і підбирають для Ольги сонцезахисні окуляри, сонце встигає викотитись до зеніту.

Ей, покладіть хтось Германові в задню кишеню кілька сотень гривень! — кричить режисер.

Так то ж весь бюджет фільму, — віджартовується продюсер.


Герман, головний герой фільму, у виконанні Олега Москаленка

Загалом на майданчику, попри всю серйозність кінотворчого процесу, панує невимушена атмосфера. Поки йде активне готування до зйомок, чоловіки за дальнім столом не витримують і починають грати в карти.

У масовку треба ще людину!

Я випростався, мовляв, «Ей, ось він я, чотири роки в гуртожитку з акторами жив пліч-о-пліч, ділив з ними хліб і «Мівіну», слухав про Станіславського і Гротовського, ну?»

— О, хочеш у кіно знятись? Пішли. Будеш у парі з отим хлопцем іти, в півоберта один до одного, щось говорити там собі, сміятися. Спочатку виїжджає жіночка на велосипеді, ви рахуєте до семи і починаєте йти. Ясно? Всі на позиції!

Наступну годину ми ходимо, дивимось, як жіночка їде, рахуємо до семи, загинаючи пальці, і йдемо. Варто зазначити, що фраза про мистецтво, яке потребує жертв, не є голослівною — навіть загартовані місцеві собаки, зморені спекою, порозлягались серед реквізиту й куняли. На запитання про труднощі на знімальному майданчику режисер Ярослав Лодигін відповідає одним словом: «Спека!».


Ольга, головна героїня фільму, у виконанні Руслани Хазіпової із театру «Дах» та гурту Dakh Daughters

Без криміналу та метамфетаміну

В ідзнявши кілька сцен у парку, пообідавши гречкою й котлетами, знімальна група знялася з місця швидко, гамірно й синхронно, наче зграя птахів, і перебралась на наступну локацію — до музею. Музей для зйомок перетворили на бухгалтерську контору, в якій працює головна героїня Ольга.

Та я книжку ото почитала і подрозстроїлась.

Чого?

— Та там бухгалтерші — великі потні тьотки, — бідкається огрядна жіночка, яка знімається в одній з масових сцен у ролі однієї з бухгалтерок. І її можна зрозуміти:

«Були вони старшого віку, проте не розгубили, так би мовити, молодечого запалу і розуміли, курви, що лише радість колективної праці дарує жвавість та почуття включеності в життєві процеси» [уривок з роману]


Біля музею в кріслі сидить продюсер фільму Володимир Яценко і телефонує Сергієві Жадану, щоб узгодити з ним епізодичну роль і зручні дати зйомок. У Старобільськ Жадан приїде 23 серпня, у свій день народження, але яка саме роль у нього буде, не розголошують. Режисер Ярослав Лодигін теж роздумує над камео у фільмі, але через завантажений графік ще не вирішив, як саме зніметься у фільмі. Тому поки можна лише здогадуватися, чи будуть режисер з письменником керувати кукурудзником, пити самогон у таборі біженців чи заправлятись бензином на побудованій автозаправці.

Загалом здається, що на знімальному майданчику все, як і у віршах Жадана, тримається на вірі та любові. Якщо до цих компонентів додати професійну команду й трохи бюджету, що й сталося у випадку «Ворошиловграда», можна очікувати на якісне й чесне кіно. Тому є підозра, що в Старобільську, окрім культового для української літератури автора, народиться й культовий для українського кінематографа фільм.

«Очікування публіки не тиснуть на мене, а лише додають азарту», — запевняє Ярослав Лодигін. А щодо скептично чи, подекуди, войовничо налаштованого потенційного глядача режисер відповідає розважливо і з гумором: «Ми ж не найбільшу лабораторію з виробництва метамфетаміну тут будуємо, а знімаємо кіно, яке має на меті принести задоволення, нові думки та передати красу цих країв і їхніх людей. Жодного криміналу ми не робимо, аби я хвилювався, вийде чи не вийде».

   

Слідкувати за фільмом «Ворошиловград» можна на офіційній сторінці у Facebook


Фото: Павло Шевчук

Підписуйтесь на DTF Magazine у Facebook и Twitter

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Павло Стех