Про театр на Подолі знову заговорили. Минулого тижня Київський міський голова Віталій Кличко заявив, що приміщення, де планували провести низку театральних подій десятого «Гогольфесту», зарано вводити в експлуатацію. Доки точаться суперечки та збираються підписи під петиціями, DTF Magazine поговорив з архітектором театру про сучасну українську архітектуру, штучність Подолу та естетизацію спальних районів
О лег Дроздов — архітектор театру на Подолі та один з найавторитетніших фахівців у сучасній українській архітектурі. Його бюро DROZDOV&PARTNERS, засноване 20 років тому в Харкові, де й зреалізовано найбільшу кількість проектів, брало участь у міжнародних виставках від Нідерландів до Південної Кореї, а театр на Подолі називають найгучнішим проектом Дроздова.
— В українській архітектурі зараз період «застою» чи «перебудови»?
— Мені здається, ми десь поміж цих періодів — на шляху від застою до змін. Ми перебуваємо в досить транзитному стані. Змінилося покоління, яке щось вирішує, і в нього менше пострадянських референцій у голові. Що головне — це покоління виступає в ролі замовника, і відповідно до цього формуватиметься середовище. Але говорити про те, що в нашій національній архітектурі є який-небудь ренесанс, іще рано.
— А наскільки взагалі виправдано користуватися радянською термінологією щодо теперішньої української архітектури?
— Цілком можливо й виправдано. Але що таке архітектура? Це той дискурс, який ведеться навколо професії, це зведені будинки, це намальовані проекти, які взагалі живуть своїм окремим життям десь на міжнародних конкурсах, — це ось такі основні поняття в широкому розумінні. А якщо говорити про матеріальну архітектуру, то вона абсолютно радянська. Вона зіткана з радянських генів і відповідно до радянських норм. Архітектура стала спекулятивною, будинки стали екстремально великими й, попри це, не менш «совковими».
— Ландшафт змінює людину чи людина — ландшафт? Як архітектор ви, напевно, скажете, що людина міняє ландшафт, а як мешканець Харкова?
— Це абсолютно взаємозалежні процеси. Середовище проживання впливає на ментальні звички мешканців. Водночас ці ж набуті звички можуть кардинально змінювати простір.
— Наскільки Харків приречений, якщо говорити про архітектуру?
— У кожного міста бувають важкі часи. І тут все залежить від багатьох чинників: хто населятиме місто, що відбуватиметься із суспільством та професіоналами в цьому суспільстві.
— Якщо взяти ці всі чинники й приміряти до Харкова?
— Важко винести який-небудь вирок. Я можу сказати, що мешканці міста, як і саме місто, як і країна, перебувають у ментальній кризі. Але з’являються нові середовища, котрі демонструють свою працездатність, — публічні місця з комерційним складником. Я сподіваюсь, що це такий конче потрібний етап, після якого з’являтимуться ті ж публічні простори, тільки вже без комерціалізації.
— Чому ви залишаєтесь жити в Харкові?
— Харків є зручним, історично прекрасним містом, тут хороша концентрація героїв. І, напевно, головне — те, що я звик до цього міста. Тому не завжди можу бути об’єктивним: інколи закриваю очі на кричущі проблеми або навпаки — критикую те, чого насправді немає.
— Чи є життя після хрущовок? Часто чути, як говорять, що ось-ось, ще кілька років і воно все завалиться. Як ви вважаєте, це стане раптовою катастрофою чи процес буде повзучим?
— Варто сказати, що якість житла катастрофічно знизилась за останні три-чотири роки. Те, що будують зараз, особливо на околицях Києва, — це справжні тюрми. І в цьому сенсі, багато з того, що зараз понабудовували, постаріє раніше, ніж хрущовки. З погляду всіх можливих міських чи архітектурних вимог — це шлак і сміття, а не новобудови. А цегляні хрущовки — вони вічні. Там тільки стоїть питання технічного вдосконалення. Хрущовки виконали свою місію — люди з бараків, з голоду і холоду дістали нормальні умови. Справжні проблеми будуть з панельними будинками. Це конструктивно складна величезна штука, і виникне питання утилізації величезної кількості бетонних панельок. Але насправді — це нормальне проектне завдання, яке можна розв’язати.
— Що ви думаєте про романтизацію та естетизацію спальних районів? Цим як художнім засобом зараз користується багато людей, від дизайнерів до музикантів. Як ви ставитесь до такої образотворчості й чим сьогодні є спальні райони?
— Має бути однакова цікавість як до «історично гарненьких» місць із туристських листівок, так і до спальних районів. А так виходить, ніби є молодший син, який ще не ходить до школи, то його можна й не мити. Так ми ставимось до нашого міста. Ми живемо в парадигмі фейкового медіаміста й ніколи не говоримо про те, що більшість живе невідомо де й невідомо чим. Коли хтось каже: «Я — харків’янин», то має на увазі декілька листівок, з якими себе асоціює. У жодному разі не йдеться про величезну Салтівку, яка в сто разів більша за центр. Потрібно прагнути створити місто з рівними умовами існування в різних його частинах.
— Побудувати церкву і побудувати в’язницю: якби вам надійшло таких дві пропозиції і треба було б вибрати одну — за реалізацію якої ви б узялись? Чому?
— Я в клерикальному будівництві не розуміюсь, це дуже специфічний тип проектування. А в’язниця — це досить важливий соціальний проект. Є багато пристойних тюрем, де в людини є надія. Доведено, що в суспільстві, в якому менше ненависті й покарань, менше й злочинів. А в’язниця мало чим відрізняється від готелю за типологією, там є багато можливостей зробити добру архітектуру.
— Театр на Подолі не вводять в експлуатацію, заходи «Гогольфесту» скасували. Що ви про це думаєте? Чи очікували на таке продовження конфлікту навколо театру?
— Сказали, що потрібна ще додаткова технологічна експертиза, яка просто зайняла час. Вона вже мала б закінчитись, але не закінчилась. І Кличко, в цьому розумінні, вирішив просто вмити руки. Головний урок з театром на Подолі показав, що наше суспільство, а точніше різні його частини, живе в абсолютно відмінних ціннісних і ментальних контекстах. І що прикро — немає мостів, нормального діалогу. Це, безумовно, дуже важливий конфлікт, який показав, що нам багато чого треба в суспільстві обговорити: що таке громадське середовище, міська естетика, що є хорошим, а що — поганим. Але головне, що мене вразило в цьому конфлікті — майже ніхто не казав, що це нова, надважлива для міста інституція. А це головне. З цього починається діалог: треба чи не треба. А йдеться про нову інституцію зі своєю місією і месиджем — і це мало би бути точкою відправлення в подальшій дискусії.
— Тобто людям було не важливо, що йдеться про театр?
Абсолютно. Це ж як із церквою — там свої специфічні умови існування в місті. Це дуже важливий момент, не можна цю будівлю рівняти з усіма іншими. Ми просто переконалися, що конструктивного дискурсу про архітектуру в нас просто немає. І тому цей конфлікт важливий — він зрушує процес з мертвої точки.
— Чи можна сказати, що конфлікт з театром на Подолі є перемогою ретроградів?
— Цей конфлікт показав, що це все перемішано з політикою. Також він показав, що стан наших спільних справ надпоганий. Ми живемо у владі міфів, і справжнє життя мало кого цікавить. Цей Київ, який боровся з театром, його придумав Щербицький (Володимир Щербицький – радянський партійний діяч – прим. DTF Magazine) у 80-ті роки. Укрреставрація почала заново його проектувати, і насправді половина Подолу — це вже фейкове місто. Це узаконена брехня. Цій історії вже 35 років, за які все історичне добудовувалось, перебудовувалось так, що й фахівцеві інколи важко розібратись, де там справжнє, а де «підфарбоване». Такі методи заборонені в усьому світі, тому що це обдурювання наступних поколінь. Кажуть, що є ще одна така країна — Македонія, де повно подібних підмін і злочинів перед історичною пам’яттю. У нас у цій брехні вже виросли покоління, і це жахливо.
Детальніше з проектами Олега Дроздова та бюро DROZDOV&PARTNERS можна ознайомитись на офіційному сайті.
Обкладинка та фото з Олегом Дроздовим: Катерина Переверзева
Підписуйтесь на DTF Magazine в Facebook и Twitter.
Також підписуйтесь на нашу щотижневу розсилку внизу сторінки.
