Один із найвідоміших вуличних художників України Гамлет Зінківський розповів в інтерв’ю DTF Magazine про вандалів-комунальників, політизацію мистецтва, Харків за межами тракторного заводу і те, чому готовий малювати у будь-якому місті окрім Києва
“Б ути чи не бути? — Не питання!” — такими слова Сергій Жадан підписав свою книгу “Тамплієри” для Гамлета. Художник доповнив її власними роботами, і тепер це арт-бук в єдиному екземплярі. Поки я гортаю сторінки, Гамлет одягає заляпану фарбами куртку — сьогодні вилазка в місто. Треба підправити роботу на одній із харківських стін: “Там каракуля на малюнку і зірка Давида біля мого імені”. Двічі на рік художник робить обхід своїх робіт, яких в місті близько сімдесяти.
Коли ти приходиш і без жодних дозволів чи узгоджень малюєш на стіні — це вандалізм?
За законом — акт вандалізму, бо я не узгоджую свою роботу з чиновниками. Там сидить цілий комітет, який займається цим питанням. Але я не можу йти і питати в них дозволу, це принципова позиція і мене не *** [не обходить], що вони думають. Хто вони такі, щоб казати мені: “Так, це ти можеш намалювати, а це не можеш”.
Коли, пізніше, до цієї ж стіни приходять комунальники і замальовують твою роботу — це вандалізм?
Ого! Ніх*я собі! (Ми якраз заходимо в одну із арок, в якій є кілька робіт художника. На одному з малюнків фраза: “Вся история и наука доказывает нам, что жизнь — это праздник. Говорил профессор пустой аудитории”. Хтось зафарбував два останніх слова. Жартуємо, що певно, приходив згаданий професор). От бачиш, якась комісія по моралі була. А комунальники тепер не чіпають, бо отримали великого пєндаля від Гєпи, коли позатирали мої попередні роботи. В Кернеса дуже проста і зрозуміла позиція, мовляв, ми в це бабки не вкидуємо, а воно саме по собі з’являється. А ви, дебіли, замальовуєте.
Вони нахрін відшиблені ці чуваки — бл*дь, та вони з такими ж ї*алами замальовували б Джоконду. Люди, в яких відсутня особиста оцінка — їм сказали, вони роблять. І це насправді страшно. Ось, наприклад, я добре пам’ятаю Помаранчеву революцію, коли студентів зганяли на мітинги в підтримку “Партії регіонів”. Приходили в аудиторію зі словами: “Так, всі зібралися і пішли”, і тільки дехто піднімався зі словами: “А якого х*я? Може, я не підтримую тих дебілів?”. Це люди, в яких є відповідальність. А інші, ті яких зганяють на мітинги, і ті, які замальовують мої малюнки, — це та бидломаса, якою можна керувати.
Що є критерієм, за яким можна визначати — тут вуличне мистецтво, а тут вже ні. Наприклад, ти намалював роботу. Директор контори шиномонтажу побачив, йому сподобалось, і він замовив собі красивий малюнок з красивим слоганом. Що тут є визначальним: особа художника, глибина задуму, художня цінність?
І рекламу шиномонтажки можна зробити шедевром. Є прекрасний історичний приклад — Енді Воргол, який намалював банку томатного супу. Це можна класифікувати як рекламу, зроблену художником. Просто шиномонтажки зазвичай замовляють роботу людям, які колись-десь вчились і по фотографії можуть перемалювати якусь тачку. Хоча інколи бувають такі виняткові випадки абсурду на стінах. Я на таке часто натрапляв, коли їздив автостопом. Бувають малюнки до такої міри прибацані, що в цьому вже щось є від мистецтва. А загалом критерієм є ідея і манера виконання. Важливий посил і як він зроблений.
Ти слідкуєш за процесом розвитку вуличного мистецтва в Україні? Можливо, за фестивалями стріт-арту, окремими художниками? Якщо слідкуєш — що в цьому процесі тобі подобається, а чого краще було б не бачити?
Не можу сказати, що відслідковую якісь новинки і тренди, але декілька раз бачив те, що відбувається в Києві, оці всі фестивалі муралізму. В основному — це, звісно, жах. Так завжди відбувається, коли ганяються не за якістю, а за кількістю: “Зараз ми ї*анемо весь Київ і зробимо його столицею муралізму”, і розмальовують фасади і все підряд. Це страшно і сумно. Або коли привозять якого-небудь яскравого і відомого художника з-за кордону, а він робить “на від*бись”. А сказати йому ніхто нічого не може, тому що “Ну як? Це ж супервідомий світовий художник”.
Можна сказати, що така тотальна муралізація знецінює вуличне мистецтво?
Хороші художники завжди були і завжди будуть. Якщо брати світовий контекст — то Київ, звісно, не зіпсує погоду стрітартистам. Тут варто говорити про кожного окремо взятого художника і його розхитану цими муралами репутацію. Проте варто визнати, що хороші роботи там є. Їх мало, але вони є. Я минулого року отримав десь 15 пропозицій малювати на фасадах в Києві. Я готовий працювати в Тернополі, Маріуполі, Івано-Франківську, а в Києві — ні. Це моя принципова позиція.
У попередніх твоїх інтерв’ю теж натрапляв на фразу: “Моїх робіт ніколи не буде в Києві”. Чому?
Насправді, не люблю казати слово “ніколи”. Але дійсно мені не хотілося б там щось малювати. Можливо, завтра зроблять таку пропозицію, що я скажу “на*уй принципи, я поїхав малювати, куплю собі за ці гроші тут хату”. Якщо серйозно, то існує велика проблема центризму. От коли спілкуюсь з киянами, вони такі: “Ну Львів, в Одесі двічі були..”. Типу, а десь є ще щось? Таке враження, що у Харкові крім ХТЗ (Харківський тракторний завод – прим. DTF Magazine) нічого немає, а ми всі поголовно працюємо на тракторному заводі, і пи*дець. Я намагаюсь боротись з цим, наскільки це в моїх силах.
Знаю, що ти якось малював у Франції, розкажи, що це і як було?
Це було в Парижі, я намалював каркас в полі з надписом “Дом, в котором никого не было”. Знайшов завулок з невисокою стіною. Десь перша година ночі, нікого немає, і я починаю малювати. Проходить красива дівчина, зупиняється і питає дозволу, чи можна подивитись, як я малюю. Вона фотографує, потім когось набирає, під’їжджають її друзі на мопедах, теж починають це знімати, набирають ще когось. Поки я малював, десь за годину зібралося близько тридцяти людей, які просто знімали це все на телефони. І тут під’їжджає поліцейська машина. Думаю “все, п*здець”, бо я чув, що штраф за малювання по стінах в Парижі 70 тисяч євро. Подумав, якщо мене посадять — вивчу французьку чи арабську.
— А що ви робите? — питають копи.
— Малюю.
— А дозволу у вас нема?
— Нема.
— А для чого ви тоді тут малюєте?
— Ну, я вуличний художник з України і звик завжди малювати всюди, де буваю.
— Ага, — кажуть копи і розглядають вже намальоване. — А хто вам дає фарбу?
— Ніхто. Сам купив.
— Слухайте, ну ви ж з України — вам це, напевно, дорого?
— Ага, тут фарба в рази дорожча, ніж в Україні.
— Ух ти. Ясно, — кажуть копи. Один з них дістає 30 євро, віддає їх мені. Вони сідають в машину і їдуть собі.
Для мене це тоді таким шоком було: “Що, серйозно? Так буває?”. От в той момент я хотів емігрувати у Францію назавжди. Залишитись там, де поліція може тобі дати грошей за те, що ти малюєш на вулиці.
Скільки років ти вже розписуєш Харків, і з чого це почалось?
Почалось все з 2007 року, коли ми з Мініним організували в Харкові фестиваль стріт-арту. Нас тоді підтримала Муніципальна галерея, знайшли фарбу, запросили художників. Я дуже радий, що той фестиваль відбувся, бо тоді я визначився з дуже важливою штукою — більше ніколи не організовувати фестивалів. Мінін ще намагався знайти з усіма спільну мову, я просто посилав на*уй. Ми пересварились майже з усіма. В той момент я зрозумів, що мені не подобається спілкуватись з художниками.
Я не люблю художників, за винятком окремо взятих людей. Потім було кілька років тиші. А в 2014 році почалась війна. А я — мужик. І не на війні. Я люблю постріляти в тирі, але не знаю, що б я робив, якби мені дали зброю і сказали: “Он твій ворог, вали”. Я розумію, що захищати треба, але особисто я цього робити не можу. І мені за це соромно. Я почав думати, що я можу зробити, якщо я залишаюсь в тилу. І вирішив займатись містом. Загалом по Харкову моїх робіт близько сімдесяти. Минулого року тільки тут, не беручи до уваги інші міста, намалював 35 робіт. Більшість з них зроблені в борг — займав гроші на фарбу. В мене не було грошей, але я розумів, що малювати треба зараз.
Коли йшов до тебе на інтерв’ю бачив на стіні напис “Художник — политизируйся!”. Що думаєш з приводу таких закликів? Це ще один стереотип на кшталт “художник має бути голодним”?
Оце порівняння точно в яблучко, тому що я ненавиджу фразу “художник має бути голодним”. Мені подобається, як про це сказав Маков: “А художники — то не люди? Тобто всі мають бути ситі, а художники — в злиднях?”. Чомусь всі думають, що так склалось історично і це правильно. А насправді це гівно придумали в Радянському Союзі, а ви продовжуєте його повторювати. І при цьому треба згадати, що художники, які йшли в ногу з партією, вони дуже шикарно жили. Якби тоді продавались “лексуси” — вони б ганяли на “лексусах”. З політизованістю те ж саме, це черговий фейк про те, що художники мають бути заангажованими, піднімати соціально гострі питання і т.д. Нещодавно, ми зі знайомою обговорювали якраз цю фразу “художник — политизируйся”, і вона сказала прекрасні слова: “Напевно, художникам хочеться виглядати важливішими, ніж вони є насправді”. Художники хочуть бути важливими, але вони завжди апелюють до таких убогих речей, що потім спробуй через рік пояснити, що все означало.
Але твої роботи, тут у Харкові, теж спрямовані до людей. Ці люди живуть в конкретному часі і конкретному непростому політичному контексті. Ти це враховуєш, коли збираєшся малювати чергову роботу?
В 2014 році були дві роботи, пов’язаних з моїми внутрішнім переживанням війни. Одна з них – “Peace — это когда дома сидишь”.
Тоді якраз починалися хвилі мобілізації. Я думав про те, що доведеться збирати свої речі з комуналки, яку знімаю, і відвозити це все до батьків. Думав, якщо мене просто з вулиці заберуть в воєнкомат, я навіть не встигну цього зробити. І думка про те, що я буду вже не вдома. Але цю роботу можна по-різному трактувати. Наприклад, коли сидиш вдома — то жодної війни нема. І як виявилось, одна сепаратистка, яка жила в мене на поверсі, ловить мене в під’їзді зі словами: “Гамлет, бачила твою роботу “Peace” — я знала, що ти наш!”. Тобто я роблю роботу, закладаючи в неї одне, а люди вміють бачити зовсім протилежне. Патріоти і сепаратисти, тупа “вата” вважають, що я їхній.
З твоїх інтерв’ю зробив висновок, що ти не дуже любиш про себе говорити. Але ось іде людина, бачить твій малюнок, бачить підпис “Гамлет” і думає: “хто такий Гамлет?”. Що цій людині треба знати про тебе?
Насправді — нічого.
Але ж цікавість завжди є, цього нікуди не дінеш.
Цікавість то є, але я справді не думаю, що маю відношення до того, що роблю. Я — просто інструмент. Щось розмовляє з кимось, через мої руки. Моє завдання просто знайти фарбу і стіну.
Нещодавно читав інтерв’ю Джармуша, в якому він говорив, що несерйозно ставиться до себе, але дуже серйозно до своєї роботи. Можна сказати, що в тебе теж так, чи це хибна асоціація?
Так. Я дуже поважаю Джармуша, те, що він говорить, і те, що він робить. До речі, його фільми дуже вплинули на моє сприйняття світу. І тут я з ним повністю згоден — моє особисте життя тут не має значення. А в нас так виходить: недостатньо слухати пісні Вакарчука — купа людей, бл*дь, хоче підписатися на його інстаграм і знати, який салатик він їсть.
Чи художник Гамлет коли-небудь писав на стіні слово “х*й”?
Тут я повний лузер, бо ні разу, навіть в школі, не писав “х*й” на стіні. Мені здається, що я повинен якось до цього дорости. Певно, я колись це зроблю, але поки що не відчуваю в собі сили сказати це. Але, якщо одному харківському політику після його смерті поставлять пам’ятник — думаю, одне слово “х*й” я напишу.
Харків — це місто Кернеса і торгашів чи Жадана і мистецтва?
Зрозуміло, що є і те, і інше. Просто через сто років про Гєпу і торгашів не згадають, а теперішній Харків будуть асоціювати з Жаданом.
Чому зараз в Харкові варто лишатися?
Важливо усвідомлювати, за чим саме ти виїжджаєш. От коли почалася війна, мені запропонували переїхати в Австрію. Мені були готові не тільки надіслати квитки, а й знайшли там майстерню, домовились з тамтешньою мерією про стипендію в 2000 євро на найближчих кілька років. Казали, якщо я вивчу за два роки німецьку — дадуть громадянство. Це було в 14-му році, тобто зараз я вже рік міг бути громадянином Австрії. Але я відмовився.
Чому?
Мені там не хочеться “говорити”. Там класно жити, але працювати я там не хочу. Мені раніше дуже подобалась ідея космополітизму, коли можна вважати себе мешканцем планети. Мені і зараз ця ідея подобається, але я все менше знаходжу в ній можливостей для себе. Я — мешканець цього міста. Напевно, вже надто багато зроблено для цього міста, щоб сказати: “Як мене це все за*бало, я поїхав”. Двічі на рік, весною і пізньою осінню, я підправляю всі роботи. Це як вдома, коли раз на тиждень прибираєш. Як це все залишити? Власне, це місто і є моїм домом. А я не хочу залишитися без дому.
Фото: Катерина Переверзева
